І от ти такий сидиш, тобі 24 роки. Офіційно ти вже «доросла людина». В паспорті не котик, а поважний громадянин. А в голові все ще живе школярка, яка панічно боїться бути вагітною у 16.
Хоча тобі вже давно не шістнадцять. Максимум, куди ти зараз можеш залетіти – це в мінус по кредитці. І то за доставку суші. Бо ти знову забула про попереднє замовлення. Просто зробила нове з іншого акаунта заради знижки.
При цьому ти дивишся на людей, яким за сорок. По ідеї, вони мали б бути тими самими «дорослими з реклами банку». А вони плутають дні виплат і забувають дітей у садочку. Беруть кредити на третій айфон у сім’ї. А потім щиро дивуються колекторам. Виявляється, це не сервіс підтримки. Це люди, які кричать голосніше за твою маму через трійку в сьомому класі.
Найбільший прикол у тому, що ти реально очікуєш магічну кнопку «Adult Mode». Ніби прилетить апдейт прошивки мозку з модулями стабільності та відповідальності. А по факту в тебе просто росте колекція тривог. Поповнюється список паролів у нотатнику. І з’являється здатність гуглити «норма це чи я вмираю» замість походу до лікаря.
Патч дорослості не прийшов: чому 40 років – це просто 16, але з іпотекою та остеохондрозом
Тільки от незадача: поки ти чекаєш на цей момент дорослості, світ люб’язно демонструє живу демку. Це версія «дорослий 40+ без оновлень». Там людина може мати двох дітей, іпотеку та собаку. У неї може боліти шия від остеохондрозу. При цьому рівень її усвідомленості такий самий, як у тебе о третій ночі. Саме тоді, коли ти вирішила обрізати собі чубчик заради «нового життя». Хоча понеділок чомусь настав уже сьогодні.
Знайомтесь, це класика жанру. Тато в сорок п’ять років досі кидає фразу: «Та що ти в свої двадцять чотири розумієш про життя». При цьому він взагалі не читає договори. Підписує всяке лайно, бо сусід порадив «нормальну тему». Потім він щиро не розуміє, чому в нього забирають машину. У тебе в цей момент виникає лише одне питання. Як людина без пам’яті на власний пін-код примудрилася дожити до таких років? І головне – як вона змогла когось народити?
Ти стоїш зі своїм внутрішнім параноїком. Він усе ще боїться незапланованої вагітності. Хоча зараз твій найбільший ризик – народити ще один проєкт на фрилансі. Той самий, за який знову не доплатять. І ти починаєш думати. Може, ти не дорослий лише тому, що не вмієш робити вигляд? Не вмієш вдавати, що все під контролем, як ці «старші й мудріші».
Картонна зрілість: чому дорослість у нас вимірюється кредитами, а не мізками
У результаті виходить сюрреалістична постановка. Тобі 24, і ти реально переживаєш за своє майбутнє. Намагаєшся не робити фатальних помилок і правильно будувати життя. А поруч колега з величезним стажем існування бере кредит на відпустку в Туреччині, бо «життя одне».
Ця людина живе від зарплати до зарплати та свариться зі своїм чоловіком так, що сусіди знають їхню історію краще за Netflix. При цьому, вона щиро вважає себе дорослою особою. Бо вміє варити борщ і знає «правильних людей» у державних установах.
Тобі ж кажуть, що ти ще «дитина, якій зарано таке вирішувати». Це найсмішніше і найболючіше водночас.
У нашій культурі дорослість вимірюється не інтелектом. Її мірило – кількість років, шлюбів та боргів. Якщо в тебе немає штампа чи іпотеки, ти автоматично вважаєшся інфантильним створінням. Зате якщо ти – продукт серіалів дев’яностих – влізаєш у шлюб «бо час» і живеш на антидепресантах, то вітаю. Ти офіційно доросла людина. Проходь, сідай, ось тобі ще один кредит на ремонт кухні.
Освітня пастка: як нас навчили носити відповідальність замість того, щоб мати її
І ось тут давай чесно: винуватець цього цирку не твій страх чи нейрони. Це робота старої корпорації під назвою Міністерство освіти і науки. Роками через підручники нам вбивали в голову, що дорослість – це стабільність і сім’я. Але вони забули навчити нас думати та рефлексувати. Нас вчили носити відповідальність як бейджик, а не як реальну навичку.
Нам продали казку про мудрість, яка приходить автоматично разом із віком. Тепер ми бачимо старше покоління з обличчям «я все знаю». Хоча всередині це такі самі розгублені підлітки, тільки з купою хвороб. Ми дивимось на них і думаємо, що з нами щось не так. Бо ми чесно визнаємо: «я не знаю, що роблю».
Можливо, це і є єдина здорова форма дорослості. Ти не вдаєш із себе всезнаючого експерта, як чиновники з МОН. Ти відкрито кажеш: «мені страшно, я плутаюсь». Але ти не плодиш хаос і не копіюєш помилки тих, хто вчив тебе жити. Цього вже достатньо, щоб бути набагато дорослішим за половину людей у черзі в касу Приватбанку.
