Коли ти думаєш, що питання «коли виносити ялинку» – це про прибирання, то в мене для тебе погані новини. Це такий собі психологічний МРТ твоєї голови, тільки без довідки і з гірляндою, що б’є струмом. Одна квартира, один нещасний пластмасовий ліс, а рівень екзистенційної драми як у серіалі про апокаліпсис.
Тільки замість зомбі – гості, які досі доїдають «олів’є» і роблять вигляд, що 10 січня – це взагалі ще «канікули».
Так от, ялинка стоїть посеред хати як токсичний коуч: блимає лампочками й шепче «ти ще можеш усе змінити». А ти стоїш у халаті, з недомитою тарілкою й розумінням, що завтра понеділок, а не «ще один святковий день, бо так в душі відчуваю». Найсмішніше, що кожен у хаті робить вигляд, що це не він має її прибрати.
Бо якщо торкнешся тої коробки з іграшками – все, офіційно визнав: казка здохла, почались рахунки за комуналку і будильник о 7:15.
Ялинка як головний маніпулятор твого життя
Знайомся, головний маніпулятор цього балагану – ялинка внутрішньої прокрастинації. Вона ж не просто стоїть, вона судить. Навіть якщо вона штучна, ти проходиш повз неї в лютому і відчуваєш, як вона дивиться на тебе з докором. Ніби ти особисто розчарував духа Різдва, Санту і ще пару святих, яких мама згадує, коли бачить твій балкон.
І тут починається це геніальне самовиправдання рівня «я не лінуюсь, я бережу атмосферу»: «та хай ще постоїть, дитині ж подобається», «я приберу, коли буде час». А потім ти вже в березні виносиш це сухе дерев’яне скелетоване чудо вночі, як труп із серіалу про мафію. Головне, щоб сусіди не бачили, бо соромно визнати: ти три місяці програвав битву декору з «Епіцентру».
І всі ці «я просто люблю свята» насправді означають лише одне: ти не готовий зізнатись, що життя знову звичайне, без шампанського на сніданок.
Шамани заперечення реальності та вічний сезон «Новорічного вайбу»
В якийсь момент ти ловиш себе на тому, що ялинка вже не декор, а повноцінний член родини з пропискою. Вона як кіт, якого ніхто не планував заводити, але він чомусь є – жре і дряпає меблі.
Гірлянда перетворюється на універсальний засіб від депресії: темно – увімкнув, сумно – увімкнув, зарплата прийшла і одразу пішла – теж увімкнув, бо «ну красиво ж, блін».
І тут під’їжджає мій улюблений персонаж – власник «вічної гірлянди». Це локальний шаман заперечення реальності, у якого в травні на вікні досі блимає «Happy New Year», а на кухні сушаться паски. Це такий собі побутовий Netflix: сезон «Новорічний вайб» ніколи не закінчується, просто виходять нові серії з коментарем «та потім зніму, не горить же».
Горить, брате. Тільки не гірлянда, а твоє вміння відпускати минуле.
Маркетингова пастка нескінченного свята: як ритейл перемагає наше відчуття реальності
В результаті вся ця історія – не про дату в календарі, а про те, наскільки в тебе вистачає духу сказати собі: «Все, свято закінчилось, досить прикидатися пінгвіном з реклами. Пора жити як люди, а не як вічний корпоратив».
І от тут я офіційно оголошую головного винного – сучасний великий ритейл, цю фабрику побутового заперечення. Бо коли на полицях супермаркетів із середини листопада по лютий одночасно лежать мандарини, паски, шампанське і шкільні зошити, мозок просто ламається. Він каже тобі: «Та який там лютий? Подивись, у нас же ще акція на гірлянди».
Нас роками тренують жити в режимі нескінченного свята, де Новий рік плавно перетікає у Великдень. А ти сидиш серед миготливого бардаку і щиро віриш, що «ще трошки можна не дорослішати».
Тому висновок простий і болючий: ялинка не винна, гірлянда не винна, навіть твій внутрішній лінивий тюлень не до кінця винен. А от система, яка перетворила календар на шизофренічний колаж із салатів та знижок без кінця – це справжній виклик. Супермаркетам варто було б або продавати разом із гірляндою інструкцію «як прийняти, що свято скінчилось», або чесно писати на вході: «Заходиш – назад у реальність не відпустимо».
