Ти прокидаєшся, ніби нормальна людина, а не шахтар після третьої зміни. Дивишся на стелю й розумієш, що вже втомився на сьогодні. Хоча максимум, що ти зробив – це героїчно дотягнувся до телефона і ще героїчніше проігнорив будильник тричі поспіль. Організм каже: «Ми, звісно, спали, але давай зробимо вигляд, що всю ніч тягнули країну на собі». І от ти лежиш у позі професійного овоча, який офіційно звільнився з життя, але чомусь досі в ньому числиться.
Це легендарне «я просто полежу» – не мем, а повноцінний спосіб існування. Тут ти ніби й не відпочиваєш, але і вмерти часу нема. Бо ще треба прокрутити стрічку новин, почитати, як усе знову пішло по сраці, і трохи себе зненавидіти. Ти картаєш себе за те, що знову нічого не зробив. Хоча, якщо чесно, ти вже давно зробив забагато просто тим, що не з’їхав з глузду остаточно.
Так от, головний прикол у тому, що тебе з дитинства програмували на казочку: «втомився – значить, багато працював». А в результаті ти сидиш в трусах і три години вдивляєшся в одну точку. Ти нічого не робиш, але відчуваєш себе батарейкою з Ашану після тижня у дитячій іграшці, яку ніхто не вимикає.
Режим аварійного відключення: чому твій відпочинок більше схожий на перегрів системи
Знайомся: твій головний висмоктувач енергії – це не робота, не навчання і навіть не твоя проклята лінь. Це фоновий треш, який постійно крутиться навколо, як сусід з дрилем, що свердлить стіну рівно в той момент, коли ти вирішив пожити.
Ти можеш офіційно «не читати новини», гордо видалити пару каналів у телеграмі, розказати собі, що ти тепер усвідомлений дзен-воїн. Але в результаті тобі в лице все одно прилітає: «терміново, вибухи там-то», «аналітика від диванного генерала», «ти ще не задонатив, тварюко?». Плюс бонусом мамка в вайбері кидає десять перепостів з однієї й тієї ж панічної херні.
І мозок, бідолаха, не розбирається, де реальна ракета, а де черговий заголовок від інформаційних наркоманів. Він чесно вірить, що ти сидиш не на дивані, а в окопі. Тому він включає режим «бойова тривога 24/7» і ганяє кортизол по венах так, ніби ти марафон біжиш, а не чіпси жуєш.
В підсумку тіло лежить, як дохла рибка, а нервова система вже п’ятий коло пекла проходить. І ти щиро не розумієш, чому після години «полежу» ти не відпочив, а ще більше хочеш закутатись у ковдру і зробити вигляд, що тебе відправили в офлайн.
Ілюзія адаптації та режим виживання під виглядом ліні
Тільки от незадача: паралельно з цим у тебе в країні війна, яка, на думку якихось дивних оптимістів, «стала фоном». Наче це не повномасштабне пекло, а плейлист на мінімальній гучності. Улюблена мантра «ми вже адаптувалися» звучить так само правдоподібно, як «я подивлюсь тільки одну серію і спати». Всі знають, що це брехня, але чемно роблять вигляд, що вірять.
Ти живеш в режимі постійного очікування, що зараз знову щось ебане станеться: сирена, відключення, нова херня від «Укрзалізниці» чи новий глибокий аналіз ситуації від Офісу президента. Там тобі пояснять, що все під контролем, просто ти не так втомлюєшся.
І от ти лежиш зі своїм «я просто полежу», але це не відпочинок, а аварійне відключення системи. Це як коли ноут перегрівся і сам себе вирубив, щоб не згоріти. Тільки в тебе немає кнопки «reset», є лише опція «полежати ще годинку і відчувати провину за це». Найсмішніше, що з боку це виглядає як лінь, а всередині це повноцінний режим виживання, де організм намагається не розсипатися. Поки держава робить вигляд, що все норм, бо «стійкість», «витривалість» і «тримаймо стрій», а ти б, чесно, уже й радий потримати, але в тебе руки не піднімаються навіть телефон з зарядки зняти.
Техобслуговування мізків: чому твоя втома – це не лінь, а реакція на інформаційний цирк
В результаті вся ця краса виливається в те, що кава не проймає, а вихідні не рятують. Новий серіал працює як ще одна форма коми, тільки з картинкою. Ти сидиш і думаєш, що з тобою щось не так. Бо нормальні люди, мабуть, у цей момент роблять кар’єру, волонтерять чи вчать англійську. Вони рятують світ і паралельно ще й качають прес. А ти максимум докотився до того, що встиг помити кружку. І вже відчуваєш, що заслужив відпустку.
Так от, щоб ми з тобою не гралися в психологів-аматорів, скажу прямо: ти не поламаний. Ти не «розніжився» і ти не «покоління, яке нічого не витримує». Ти просто живеш у реаліях, де Офіс президента і вся їхня офіційна інформаційна машина перетворили твоє життя на нескінченний атракціон. Там або «ми все контролюємо», або «ми в ахуї, але тримайся». Твоя нервова система вже не знає, чи їй бігти, чи падати, чи просто лягти й удавати цеглу.
Винний тут не твій диван і не твоє «я просто полежу». Винен конкретний організм під назвою «Офіс президента України». Він роками жене по вуха суміш тривоги, патетики і кривих новин. У них кожен день або «історичний», або «дуже складний». В такому цирку будь-який нормальний мозок зробить те саме, що й ти. Він вимкнеться посеред дня і скаже: «Я все, я на техобслуговуванні, робіть що хочете без мене».
Якщо сьогодні твій максимум – це реально полежати і не з’їхати з катушок, то ти вже зробив свою роботу. Як би це не звучало, ти впорався краще, ніж ці хлопці в костюмах. Вони втомили тебе до стану «за*бався» навіть тоді, коли ти нібито нічого не робив.
