Коли я вперше надів шолом і запустив I Am Monkey, я щиро думав, що це буде дзен-симулятор: сидиш, медитуєш на банан, гладиш внутрішню мавпочку й філософствуєш про екзистенційність клітки та курс долара.
Так от – хуй там плавало.
Гра дуже ввічливо бере тебе за шкирку, засовує в шкуру примата, закриває в зоопарку й спокійно повідомляє: тепер ти експонат, тож будь ласка, розваж двоногих туристів, які прийшли подивитись, як ти втрачаєш гідність.
Ти стоїш за ґратами, перед тобою сімейка селфі-залежних з попкорном, які тицяють у тебе пальцем і чекають шоу, а в тебе, по суті, один інструмент самовираження – банан, який можна або чемно з’їсти, або запустити в морду черговому крінжу, що стукає по склу, ніби ти не жива істота, а кнопка «лайк».
І десь у процесі доходить неприємна думка: це навіть не гра, а напрочуд чесний VR-симулятор життя пересічного айтішника на галері. Ти ніби «цінний спеціаліст», але по факту сидиш у скляному вольєрі опенспейсу, а повз ходять менеджери й клієнти, розглядають тебе, як звірятко, і чекають, коли ти почнеш робити щось смішне – бажано швидко і за їхні гроші.
Людство на мінімалках
Так от, найкраще в цій всій вакханалії – навіть не банани, а момент, коли гра з абсолютно кам’яним обличчям дозволяє кидатися гівном у відвідувачів. І це вже такий рівень соціальної сатири, що Netflix нервово курить за вольєром.
Ти буквально стоїш у клітці, ліпиш віртуальну какашку й відправляєш її авіапоштою в чувака з камерою, який вирішив підсунути тобі айфон під ніс, щоб «зняти контент».
Він панічно відскакує, гра чесно відтворює цей мікс сорому, істеричного реготу й легкого «що я роблю зі своїм життям».
І в цей момент доходить проста істина: це ж ідеальна модель сучасного інтернету.
Є мавпи, публіка та лайно, яке летить по знайомій траєкторії «коментар – твіт – ютуб-огляд». І всі страшенно розважаються, поки хтось по той бік екрану остаточно перетворюється на контент.
Найсмішніше, що Valve – святі апостоли «ми просто даємо інструменти» – сидять собі на Steam, рахують бабло й роблять вигляд, що вони тут ні при чому. Ну так, ми продали мільйонам людей VR, у якому ти офіційно можеш кидати віртуальне гівно в таких же живих людей. Але це ж «sandbox для творчості», а не посібник з деградації, звісно.
У підсумку ютуб забитий роликами, де дорослі дядьки з гарнітурами на голові верещать, коли їх обкидує цифрова какашка, і ти сидиш, дивишся на це все й розумієш: людство як вид не просто зійшло з еволюційної гілки – воно з’їхало з неї на санчатах прямо в вольєр.
Як Valve перетворила «креативну свободу» на платний вхід у цифровий зоопарк
У підсумку вся ця історія з I Am Monkey дуже чесно підсовує тобі дзеркало й каже: дивись, друже, тут немає ні «користувачів», ні «геймерів». Ти або мавпа в клітці, або той, хто стоїть за склом і радісно знімає, як інша жива істота вправно кидається лайном, а потім ще й платить за це гроші.
І якщо чесно шукати, звідки росте цей цирк з бананами, то справа не в окремих відвідувачах, не в стрімерах і навіть не в тих, хто купив VR за останні гроші. А в самій логіці цієї індустрії.
Логіці, яка роками продає «прогрес» і «високі технології», а на виході збирає зручний цифровий зоопарк. Де за невелику суму тобі дозволяють відчути себе приматом і легально обкидати інших людей лайном.
Тут не просто продають гру – тут монетизують саме відчуття «я в клітці, але хоча б можу відповісти», загортають його у веселий VR, прикручують фізику, щоб банан красивіше летів, і називають це «креативною свободою».
Тому мораль тут проста й максимально приземлена: поки індустрія з пафосом говорить про майбутнє ігор, вона тихенько заробляє на тому, що ми радісно граємо роль мавпи й ще й дякуємо за це знижками на розпродажах.
А справжня клітка – це не віртуальні ґрати, а той момент, коли ти щиро вважаєш, що можливість кидатися цифровим лайном у людей і є пік розваг цивілізованої нації.
