Ріелтор в українській оренді – це такий спеціальний підвид людини, який еволюційно розвинувся з дверного дзвінка. Тільки дзвінок хоча б корисний, бо дзвонить. А цей просто з’являється в просторі й виставляє рахунок за факт свого існування. При цьому дивиться на тебе як на банкомат з ногами, який ще й має сказати: «Дякую, що так мало зняли».
Так от, ми якось вирішили знайти собі нормальну квартиру. Без пафосу, без «лофту з душею старого Подолу». Просто місце, де не сиплеться стеля і не живе колонія грибка. І разом із квартирою, як бонус у «Сільпо» за наклейки, ми отримали ріелтора.
Він знав про об’єкт рівно стільки, скільки кіт знає про квантову фізику. Але комісію озвучував так, ніби щойно особисто будував цей будинок з нуля. Своїми стражденними руками, під саундтрек з «Ігри престолів».
Він зустрів нас біля будинку з виглядом людини, яка вже зробила надзвичайно багато роботи. Бо, увага, приїхав, не заблукавши на сусідній кінець міста. І це, судячи з подальших подій, був пік його професійної кар’єри.
Історія про те, як продати повітря
Ми питаємо, по-людськи, спокійно, без наїздів: яка секція, який під’їзд, де взагалі та квартира, яку ми маємо подивитися? І в цей момент чоловік перетворюється на живу заставку «no signal». Тобто наче є, але користі нуль.
Він починає крутити головою, роззиратися, щось мимрити в стилі «та тут десь». Як той студент, який не читав книжку, але дуже хоче здати екзамен на харизмі. В результаті ми шукаємо квартиру разом із власниками. Вони самі виходять нас зустріти, бо, на відміну від «професіонала» поруч, пам’ятають, у якому місці купили нерухомість.
Далі ще веселіше. Всі питання про комуналку, тарифи, інтернет, сусідів, стан будинку, навіть сраний лічильник – все летить у власників. А ріелтор у цей момент стоїть збоку, як випадковий перехожий, якого затягнуло на чужу сімейну вечерю. Він мовчить, іноді погладжує телефон. Час від часу кидає в повітря щось геніальне рівня «ну тут нормальний варіант». І от ти дивишся на це все і розумієш: єдиний, хто тут реально працює, це власник. Який навіть грошей із тебе не просить за свій монолог.
«Так шо, підписуєм?»: як елемент інтер’єру раптово стає головним героєм
Так от, коли ми вже з власниками все проговорили, розжували, узгодили та розклали по поличках. Тобто зробили ту роботу, за яку, теоретично, мала би платитись от та сама міфічна комісія. Наш мовчазний елемент інтер’єру раптом оживає. Ніби його хтось підзарядив від павербанку. Підходить ближче з кам’яно-діловим обличчям і видає свій коронний номер: «Так шо, підписуєм договір?».
І це звучить так, ніби він щойно провів триденні переговори з МВФ. Збив ставку, вибив для нас субсидію, ще й особисто відбив атаку сусідського ОСББ, яке хотіло підняти тариф за ліфт. Тільки от незадача: усе, що він реально зробив, це відкрив двері, постояв у кутку й не заважав дорослим людям домовлятися між собою.
Але в його голові це чомусь тягне на «70% від місячної оренди, бо я ж працював». Працював, Карл. Стояв, дихав, іноді кліпав – і вже вважає, що світ йому винен.
70% за повітря: як ми навчилися дякувати за те, що нас не дограбували
В результаті ми сидимо, рахуємо, і виходить оця магічна цифра, яка тепер стала новим стандартом щастя на ринку: не 100% комісії, а «всього» 70%. Мозок робить кульбіт. Замість логічного питання «ви там зовсім охуїли?» з’являється думка: «Ну хоч не сотка, вже добре».
Оце той момент, коли ти ловиш себе на щирій вдячності людині за те, що вона тебе не дограбувала до нуля. Тобі залишили трохи на життя, і це подається як благородний жест. Така собі знижка від барина для особливо покірного кріпака. І ти стоїш, тиснеш йому руку, кажеш «дякуємо». Хоча всередині хочеться просто спитати напряму: за що, блін, 70%? За маршрут від дверей під’їзду до дверей квартири? За те, що він не впав у кому під час показу?
Системна шиза: як ринок навчив нас платити за тишу
Вся фішка в тому, що це не унікальна історія з одним дебілом, якого ми випадково зустріли в дикій природі. Це типовий, відшліфований роками формат. Його успішно культивує одна конкретна гниюча конструкція під назвою «ринок ріелторських послуг в Україні».
Більшість контор працюють за геніальним бізнес-планом: знайти оголошення, влупити свій номер, припертися на показ і нічого не знати. Вони не беруть участі в перемовинах, але виставляють рахунок так, ніби особисто будували метро на Троєщину. Коли ти чуєш фразу «нам пощастило, заплатили 70%», ти розумієш: це системна шиза. Її роками розкручували пафосні лавочки, що вважають нормальним брати місячну оренду за те, що їхній співробітник не забув, де в смартфоні кнопка «подзвонити».
Армія «меблевих ріелторів» та курс на критичне мислення
У підсумку виходить простий, але неприємний висновок: головний винуватець – не абстрактний «ріелтор Василь». Це конкретна модель мережевих агентств. Саме вони роками втирали ринку, що «відкрив двері й постояв поруч» – це послуга рівня юриста, психолога і екзорциста в одному флаконі. Тому плати мовчки й дякуй за знижку.
Поки ці контори плодять армію меблевих ріелторів, ми будемо радісно казати «нам пощастило». Замість того, щоб послати цей цирк на хер і вимагати одну просту річ. Або ти реально щось робиш, готуєшся і береш на себе відповідальність, або йдеш працювати тим, ким уже є по факту – мовчазним фікусом у кутку. Але без комісії.
