Ти заходиш в фейсбук просто подивитись, хто з друзів знову розлучився чи продав свій майже не битий ланос, а на тебе вже летить чергова зворушлива історія:
Бабуся у вишиванці спекла 3000 пиріжків, сама відвезла на фронт, по дорозі знешкодила дрон, усиновила котика і ще встигла намалювати прапор на небі
Причому все це на одній фотці – де в неї шість пальців, три лікті й очі, як у кота з Шрека на стероїдах. І внизу коментарі: «Я плачу», «Світ не без добрих людей», «Поширюю». А ти сидиш як мудак і думаєш: народ, це ж навіть не просто ШІ. Це якийсь Midjourney четвертого кола аду, який з’їв мелодраму, патріотичний плакат і рекламу корму для кошенят, перемолов і виплюнув.
Але, звісно, лайк уже стоїть, сльозка вже витерта, а мозок акуратно винесений за дужки. Бо навіщо він, коли є велика кнопка «поділитись» і маленька внутрішня потреба ридати над тим, чого ніколи не існувало.
Кнопка «Поділитись» замість мозку: анатомія цифрового трансу
Так от, фокус у тому, що люди туди заходять не дивитись, а колупати собі емоції, як прищик перед дзеркалом. І алгоритм Meta це чудово знає. Тому з усієї реальності він тобі підсовує не «було так-то, от джерела, от контекст», а максимально концентрований сироп з котика, дитини, військової форми, бабусі й правильного заходу сонця. Ще й під кутом, де навіть тінь плаче від зворушення.
І поки ти, задрот, рахуєш пальці, шукаєш артефакти й залипаєш у пікселі, нормальна людина бачить один кадр і думає не «ага, тут перспектива поїхала», а «о, добро, надія, сльози, тримайте мій репост».
ШІ малює це лайно не для того, щоб пройти твою експертизу з анатомії. А для того, щоб влупити по мозку як тік-ток з котом на скейті. Швидко, тупо, але чомусь працює. Бо ніхто в стрічці не вмикає режим «Канеман, система 2 – аналізуємо». Усі живуть у режимі «я в маршрутці, втомився, покажіть мені диво, але щоб я не напрягав голову».
І тут уже неважливо, що у дитини з рисунком солдата шість з половиною рук і напис «Slava Ukraene». Це виглядає як прокляття з Некрономікону, бо емоція вистрілила раніше, ніж зір встиг дочитати.
Шість пальців надії: як ШІ-бабусі з пиріжками вимкнули нам мозок
Проблема ще й у тому, що фейсбучний «мозок ракушки» працює як сільська бабка на базарі. Якщо біля ящика з тухлою рибою стоїть черга, значить, риба свіжа. Стільки ж людей не можуть одночасно бути дебілами. Коли ти бачиш під картинкою 25 тисяч лайків, твій внутрішній скептик чемно бере встає й іде покурити. Бо ну, якось же незручно сумніватися, коли тут півкраїни вже ридає.
І далі запускається прекрасний атракціон: люди, які навіть підозрюють, що це фейк, все одно тиснуть лайк, бо історія ж гарна, кому вона заважає. В цей момент ШІ-картинка з роздутими очима й глянцевими сльозами стає не просто мемчиком, а офіційно визнаною колективною реальністю. Де правда вже не те, що сталося, а те, під чим більше сердечок.
Мені особливо подобається, як потім хтось обережно пише в коментарях «здається, це згенеровано», а у відповідь йому прилітає: йди лікуйся, циник, люди добрі ще лишились, не заважай нам вірити. І ти такий сидиш, як останній лох, який приніс факти на вечірку, де всі прийшли бухати емоціями.
Як штучний інтелект і наші емоції стали ідеальною зброєю проти логіки
Алгоритми соцмереж сьогодні працюють на одному паливі – емоції. Поки нам офіційно розповідають про «боротьбу з фейками», неофіційно система крутить ручку токсичності та хайпу. Їй байдуже, що саме ви лайкаєте: реальну бабусю з пиріжками чи глянцеву ШІ-модель із Midjourney. Головне – щоб ви залипали довше, сварилися частіше і клікали на рекламу.
Ми отримали ідеальну бурду: людей, які хочуть вірити в дива, та штучний інтелект, що малює ці «дива» за дві секунди. Проблема не в тому, що картинки несправжні, а в тому, що нас роками привчали реагувати, а не думати. Замість цифрової гігієни та маркування ШІ нам заливають в очі «солодкий треш», бо він краще продає.
Найгірше те, що ці прийоми вже перекочовують із фейсбуку в політику. Замість котиків – народні кандидати, замість дитячих сліз – плани порятунку країни. Люди, натреновані вірити всьому, що виглядає як фінал мелодрами – понесуть бюлетень так само легко, як зараз несуть репост.
Це не «тупість народу», а конкретна модель: менше критики – більше реакцій, менше фактів – більше соплей. І якщо платформи не несуть відповідальності за це сміття, то скоро різниця між «було» і «намалювали» важитиме менше, ніж кількість лайків під постом. А тоді нам усім буде вже не до сміху.
