Якщо подивитись на ринок праці зараз, складається враження, що HR-и колективно надихнулись TikTok-методичками й мотиваційними цитатами про “never stop learning”. А потім вирішили, що цього цілком достатньо, щоб формувати вимоги до людей. Інакше цей англомовний цирк пояснити складно.
Заходиш на будь-який сайт з вакансіями і бачиш одну й ту саму картину. Не “уміння працювати в команді”, “відповідальність” чи “базова адекватність”. А “англійська не нижче C1/C2, fluent, advanced”. Ніби це універсальний маркер професіоналізму.
Причому мова йде не про переговори з міжнародними фондами чи глобальні контракти. Це офіс-менеджер у бізнес-центрі на Борщагівці. Або контент-редактор українського сайту. Максимум – раз на місяць лист у саппорт з проханням щось перезавантажити. Але в описі вакансії гордо світиться “fluent English”, ніби ти не рутину робитимеш, а виступатимеш на TEDx.
І от ти це читаєш. Сидиш зі своїм чесним B1/B2, який вибивав потом, нервами і безкоштовними додатками. І в якийсь момент просто закриваєш вкладку. Бо формально ти вже “не дотягуєш”. Навіть якщо по факту міг би спокійно виконувати 90% задач.
Реальність, яку зручно не помічати
У реальності все набагато простіше й сумніше. Більшість людей ледве тягне A2. Частина тримається на B1-B2. А людей з реальним C1-C2 у країні дуже мало. І всі вони давно не шукають роботу за 25 тисяч гривень “на руки, але ми стартап, у нас атмосфера”.
У результаті вакансії висять мертвими. Адекватні кандидати навіть не відгукуються. HR дивується, чому “ринок складний” і “немає людей”. Хоча проблема не в людях, а у відірваних вимогах.
Найіронічніше, що більшості компаній не потрібен ніякий “fluent”. Їм достатньо людини, яка може прочитати мануал, нормально відповісти в чаті, написати “will do” і не впасти в ступор від слова “deadline”. Але “fluent English” красиво виглядає в описі вакансії. Воно створює ілюзію глобальності й серйозності.
Навіть якщо вся ця “міжнародність” – один клієнт з Польщі, який пише ламаною англійською через Google Translate. І поки ця ілюзія важливіша за здоровий глузд і реальні задачі, англомовний цирк буде їхати по колу. А коні, як завжди, будемо ми.
Культ fluent English і 25 тисяч гривень зарплати
У результаті маємо ідеальний український сюр: 80% вакансій хочуть “високий рівень англійської”, більшість людей сидять на A1-A2, частина – на B1-B2, а реальних C1-C2 менше, ніж нормальних доріг у країні. Але роботодавці замість того, щоб хоч раз зупинитись і подумати “а може ми хуйню городимо?”, продовжують роздмухувати культ англійської так, ніби без present perfect continuous ти навіть швабру в офісі тримати не маєш права.
І тут починається улюблене: роботодавець хоче, щоб ти знав англійську “як рідну”, але оплачувати цю “рідну” не збирається. Бо “немає бюджету на курси”, зате є корпоративи в Zoom і мерч з логотипом. Коли ж питаєш про компенсацію занять, у відповідь летить класичне: “ви ж для себе вчите, це ваш розвиток”. Хоча англійська потрібна не для хобі, а для їхньої вакансії.
Чому поради “вчи англійську сам” не працюють
Бо давай чесно: вивчити англійську до робочого рівня – це не “подивись серіальчик” і не “постав додаток з совою”. Це сотні годин, реальний викладач і реальні гроші. Нормальний репетитор коштує мінімум 100 доларів на місяць. А якщо хочеш не просто “щось знати”, а не вмирати на кожному дзвінку з іноземцями – всі 200.
І от ти сидиш із зарплатою 800-1000 доларів і рахуєш, що 10-20% доходу маєш віддати просто за те, щоб відповідати вимогам, які прописав HR, який сам гуглить “як буде ‘світиться в очах’ англійською”. Це не розвиток. Це платний вступний іспит у вакансію.
На цьому фоні поради “дивись фільми в оригіналі” або “заведи щоденник англійською” виглядають як знущання. Після 10-годинного робочого дня сил вистачає максимум не здохнути. А не писати “dear diary”. Це не шлях до C1. Це шлях до вигорання і почуття провини.
Проблема не в кандидатах і не в “ринку”
Поки кандидат виживає між Duolingo, безкоштовними вебінарами і підкастами “для intermediate”, роботодавець живе в паралельному всесвіті. Там англійська – природний стан українця. Як уміння користуватись Приват24. А якщо ти не дотягуєш – це виключно твоя проблема.
Знайомтесь: колективний український роботодавець. Той самий, що на конференціях розповідає про “людей як головну цінність”, а потім просить HR знайти маркетолога з fluent English, досвідом, ще й дизайнерські навички – за 800 доларів. Курси не компенсуємо, рік важкий, але печеньки будуть. І “міжнародний ринок” теж. Один клієнт з Чехії.
Усі ці “fluent” у вакансіях – не про реальну потребу. Це про відсікання кандидатів, красиві презентації для інвесторів і повну відмову вкладатись у розвиток людей. А коли хтось обережно питає про курси, відповідь завжди одна: “давайте потім, коли виростемо”. Хоча ростуть вони вже десятий рік.
І тому головний винуватець цього цирку – не “ринок”, не “держава” і не “кандидати”. Це конкретний роботодавець, який хоче максимум навичок за мінімум грошей і прикриває жадібність красивими словами про “особисту відповідальність за розвиток”.
Поки це не зміниться, ми й далі матимемо вакансії для людей, яких у країні майже нема, і армію кандидатів, які думають, що проблема в них, а не в тому, що хтось просто не хоче заплатити зайві 100 доларів на місяць.
