Коли черговий HR-єдиноріг з корпоративного раю виходить на сцену і починає цю мантру про «конкурентну білу зп як ключовий драйвер мотивації», я кожен раз чекаю, коли ззаду вийде бухгалтер і тихо одягне на нього намордник.
Бо рівень маячні пробиває навіть галерне дно.
Так от, головна інтрига. Гроші мотивують рівно до моменту, поки ти перший раз не побачив цю суму в банківському додатку, потикав пальцем, переконався, що це не демка з курсу «як стати сіньйором за 90 днів», і не заплатив комуналку.
Все, магія закінчилась, фокусник спалився, кролик здох.
Далі зарплата перетворюється на такий собі тариф «мінімальний набір виживання».
Як вода з-під крана. Ніхто не стоїть щоранку з блиском в очах і не шепоче «ого, знову є холодна». Але варто її викрутити – і починається війна, чат в слеку, страйк у під’їзді і колективне «ви там ох*їли?».
Оце і є реальна фінансова «мотивація» у виконанні наших улюблених роботодавців – до першої квитанції за газ.
Мотивація чи анестезія?
Типовий бізнес-оракул з LinkedIn щиро вірить у магію купюр. Його план геніальний: кидай у людей преміями за KPI – і вони бігатимуть як слухняні покемончики.
Ці показники зазвичай вигадує манагер після третього капучино та вебінару про «емоційний інтелект». Але є одна проблема. Мозок людини – це не таблиця в Excel.
Ваша надбавка миттєво зникає в системі травлення. Організм її з’їв, підняв планку витрат, купив кросівки та нарешті оплатив стоматолога. Через місяць це вже не «вау, мені підняли зарплату». Це просто новий стандарт, менше якого вам тепер винні за дефолтом.
Коли через пів року команда вигорає, СЕО малює красиві слайди. Він звітує про підвищення компенсації на 7% і дивується мертвим очам працівників.
Це не «зумери нічого не хочуть». Це ви переплутали мотивацію з анестезією. Знеболювальне не лікує хворобу. Воно просто дозволяє ще трохи потерпіти, поки ви ламаєте людям психіку мітингами про «амбітні цілі».
Кульмінація цього цирку – корпорації рівня EPAM. Вони роками продають байку: «Ми даємо круту ЗП, тож ви маєте горіти роботою». А потім щиро дивуються наслідкам. Як тільки людина закриває базові діри й перестає боятись виселення з квартири, вона бачить правду. Виявляється, окрім цифри в оффері, у вас взагалі нічого немає.
Тут немає зрозумілого «навіщо». Немає відчуття, що від тебе хоч щось залежить, крім таскліста в Jira. Немає жодного росту, окрім годин, проведених у безкінечних «синках». Там тобі знову пояснюють, чому ти недостатньо мотивований їхніми грошима. У якийсь момент навіть самий терплячий гребець дивиться на свій бонус і думає: «Якщо вся ця хуйня існує тільки заради цієї суми — може, я не так вже її й хочу?».
Гроші – це лише вхідний квиток
Підсумок дуже простий, але він смертельно ображає топменеджерів. Гроші – це не причина сидіти у вашій конторі роками й аплодувати вам стоячи.
Винен у цьому конкретний підхід у стилі EPAM: «заливай проблему бюджетом, не чіпай культуру». Ринок десятиліттями вчили, що достатньо роздати плюшки та абонементи в спортзал. Мовляв, розкажи казку про «best place to work» – і люди перестануть ставити незручні питання.
Не перестали. Бо після першої ж зарплати стає дуже видно правду. Якщо за межами банківської виписки – порожнеча, то ніякі «+15% до грейду» не допоможуть. Вони не закриють діру від відсутності сенсу, впливу та елементарної поваги.
Ви можете малювати скільки завгодно графіків росту компенсації. Поки вам простіше кидати в людей грошима, ніж нормально працювати з ними, результат буде один. Ви отримаєте втомлених, цинічних і вигорілих фахівців. Вони приходять, беруть першу зарплату і розуміють: їх знову надурили красивою обгорткою. Того ж дня вони відкривають вкладку «вакансії».
