Український середній клас – це такий собі єдиноріг на мінімалках. Ніхто його не бачив, але половина країни впевнена, що вже осідлала. Дехто навіть уявляє, що встиг запостити селфі з ним в інсту. А потім – оплатити цю мрію монобанком по частинах. Бо ж знижка. Гріх не взяти, навіть якщо після цього доведеться місяць харчуватися акційною гречкою.
У нас кожен другий живе в режимі: «я не бідний, просто тимчасово без грошей». Тим часом у паралельному всесвіті сидять соціологи. Вони дивляться на цифри, трусять калькулятором і тихо закипають від подиву.
Бо реального середнього класу – від сили десять відсотків. Усе інше – це гордий фантом із самооцінкою, яка давно переїхала на Марс. І кредитним лімітом, як у студента, що взяв перший айфон «на два кліки, без довідки про доходи».
Коли людина з зарплатою, що закінчується раніше, ніж календарний місяць, урочисто заявляє «я середній клас», – це вже не економіка. Це психологія. Це терапевтична казочка перед сном. Вона потрібна, щоб не визнавати очевидне.
Ти не «міцний середнячок». Ти просто навчився виживати стильно. З доставкою суші раз на місяць. І з туром у Туреччину раз на два роки, який потім виплачується довше, ніж триває середньостатистичний український шлюб.
І найсмішніше – люди справді не бачать різниці між «я живу спокійно» та «мене несе по життю як пакет з АТБ». Але в інстаграмі все виглядає поки що нічого так.
Наш улюблений персонаж – «ментальний середній клас»
Знайомтесь. Це універсальний солдат економічної фантазії. Він працює на двох роботах, живе від зарплати до зарплати й щиро вірить, що належить до «нормальних людей».
Чому так? Бо, по-перше, не просить грошей у батьків. По-друге, має смартфон не старший трьох років. По-третє, раз у двадцять місяців вибирається «на море». І неважливо, що море — це Хаджибейський лиман. Фото все одно можна подати як Мальдіви. Фільтри ж не для слабких.
Візьмемо умовного Ігоря з Києва. Він вважає себе квінтесенцією середнього класу. У нього є робота в офісі.
Набір «середнього класу» від Ігоря:
- корпоративний ноут
- абонемент у спортзал зі знижкою від компанії.
- страховка, яка покриває максимум мазь від герпесу (сподіваємось на губах).
- квартира в іпотеці на 25 років, де його частка – це три плитки у ванній та кут дивану.
Ігор гордо каже, що він «стабільний». Але ця стабільність тримається на одній умові: ніхто в родині не має права серйозно захворіти. Бо одна операція – і весь пафосний «середній клас» миттєво розвалюється. Тоді починається парад ОЛХ, сльозливі пости «допоможіть хто скільки може» і продаж PS5 як ритуальна жертва богам економіки.
Та в голові Ігоря все нормально. Бо всі його друзі живуть приблизно так само. А якщо так живуть усі, значить, це норма. Просто «часи важкі». «Війна». «Курс». «Уряд мудак». «Але я тримаюсь».
Це наше легендарне українське: «я ще не на дні, я просто відпочиваю на сходинці».
Хто намалював фантомний середній клас
Так от. Найсмішніше в цій грі «я середній клас» не в космосі й не в кармі. Тут є інший персонаж, і він значно приземленіший. Це наш колективний соціальний міраж.
Той самий міраж, який розповідає нам, що «всі живуть нормально». Що «всі так виживають». Що «ти не бідний, ти просто тимчасово просів». Він підморгує з кожного рекламного борда, де щаслива сім’я щось купує у кредит і ні про що не хвилюється. Він сидить у стрічці соцмереж, де ніхто не викладає зламану пралку, але всі викладають каву за 79 гривень.
Цей міраж десятиліттями формував картинку, де стабільність – це коли ти не падаєш. Не коли зростаєш. У нашій реальності «нормально жити» означає знати, в якому супермаркеті сьогодні знижки. Успіх тут – не про свободу, а про здатність розтягнути зарплату до третіх чисел. А великі плани спокійно поступаються місцем дрібним хитрощам виживання.
Міраж настільки гучно кричав «у нас все не так погано», що люди врешті сказали: «окей, якщо всі роблять вигляд, що ми середній клас, то ми теж так зробимо». І записали себе туди без черги.
Бо приємніше жити у фантазії, ніж визнавати, що депозитів немає, зате є три активних кредитки й мрія, яка висить на мінімальному платежі.
У результаті маємо країну, де в опитуваннях – купа «середнього класу». А в реальності – колективне виживання з елементами косметичного гламура. І шопінг-терапії для самооцінки, яка тримається на одному стресостійкому фільтрі.
