Якщо тобі здається, що сучасний ринок праці нагадує побачення з Тіндеру, то ти не помиляєшся. Три тижні мило переписуєтесь, ти вже подумки знайомиш її з мамою.
А потім у відповідь на «Ну що, зустрінемось?» прилітає сухе «ти класний, але не для мене». Після цього – блокування, жодних пояснень, жодного фідбеку.
І ніякого права знати, де ти такий нев’є*бенно не правий.
У трудових відносинах це називається випробувальний термін. Він працює за тим самим принципом: роботодавцю можна все, тобі – тримай три тижні й до побачення
Так от, трудове законодавство вирішило, що роботодавець – це ота сама принцеса з Тіндера, тільки з печаткою і відділом кадрів. Ти офіційно підписуєш папірчик «згоден, якщо я вам раптом не зайду, можете викинути мене в смітник без лишніх розмов». Випробувальний термін у нас формально подається як «фаза взаємного знайомства». Але на практиці перетворюється на простір без правил. Усе вирішує настрій керівництва, а не чіткі критерії чи реальна оцінка твоєї роботи.
І найкраще в цій цирковій програмі те, що Верховний Суд урочисто підтвердив: так і має бути. Бо «власник має свободу розсуду».
А ти маєш свободу максимум поплакати в подушку і написати гнівний пост у фейсбучік, який лайкне три твоїх безробітних друга і мама.
Методичка: як зробити людину винною, не пояснюючи, у чому саме її гріхи
Чувак прийшов на роботу в якийсь відділ внутрішньої безпеки. Йому такі: «оце твоя посада, оце твій стіл, оце твій начальник, інструкцію потім якось дочитаєш у наступному житті». І погнало як вітер у поле – роби, що скажуть, без жодного папірця, де написано, що ти взагалі зобовʼязаний робити.
Він чесно тягав задачі від безпосереднього керівника. Ніхто йому не казав, що він щось робить через сраку. Не викликали на килим, не тикали носом у «план не виконано», не ставили мінуси в щоденник, все ніби ок.
А потім, коли випробувальний строк закінчився, керівник взяв його звіт. Зробив глибокий вдих, видих, написав доповідну «все було ху*во, він не пройшов». На цьому магія закінчилась.
Тільки от незадача: для чувака це не просто «ой, не склалося, буває». Це офіційний запис у трудовій, що він, значить, такий собі невідповідний елемент, як прокислий йогурт у холодильнику. І тепер кожен наступний HR буде дивитися на нього як на б/у принтер, який уже раз хтось виніс на смітник. А значить там явно щось тріщить, свистить або смердить. Отже, краще не ризикувати.
Верховний Суд у цій опері зайшов як головний режисер
Сказав приблизно таке, тільки юридичною мовою без матюків: якщо ти погодився на випробувальний строк, то ти автоматично погодився, що тебе можуть знести з шахівниці. Якщо начальству здасться, що ти «не відповідаєш посаді», і ніхто не зобовʼязаний розписувати тобі на сорока сторінках, де саме в тебе руки з дупи ростуть.
Роботодавець, мовляв, наділений «свободою розсуду». Він може подивитись на твою роботу, зробити серйозне лице, трохи побурчати для антуражу і вирішити, що ні, цей персонаж нам не заходить. Особливо, якщо в нього очі не горять, каву приносить без посмішки і не сміється з тупих жартів керівництва.
І от тут найцікавіше. Суд навіть не вимагав, щоб компанія довела, що саме він робив не так. Ніяких тобі «конкретизуйте, будь ласка, критерії», «покажіть план, покажіть факти». Нічого.
Достатньо того, що начальник написав «неналежно виконав» – і все, печатка, до побачення.
Виходить така собі офіційна доктрина. У період випробувального строку ти юридично щось типу «піддослідний кролик» – тебе можна викинути з лабораторії без пояснень. А твоя репутація – це вже твої особисті сексуальні проблеми.
Держава тут лише підморгує роботодавцю і каже «та роби, що хочеш, головне, за три дні попередь».
Головний герой цього атракціону небаченої щедрості
Верховний Суд України, який в цій історії поводиться як такий собі колективний HR із 15-річним стажем, що остаточно втомився від людей. Він вирішив, що простіше вважати всіх кандидатів одноразовими, ніж реально розбиратись, хто там правий, хто винуватий. Можна було б, звісно, сказати: «ну закон такий, суд тут ні при чому». Але ніфіга. Саме суд вирішує, як цей закон тлумачити – як мінімальний захист людини від рандомних забаганок начальства чи як інструкцію «роботодавцю завжди правий, бо він платить».
І от наші поважні судді дружно обрали другий варіант. Максимально комфортний для тих, хто видає накази про звільнення. І максимально токсичний для тих, хто потім бігає з цією трудовою як з довідкою «я не дебіл, чесно, то просто не пощастило з начальником».
Судді могли сказати: «чувак, якщо ти людину звільняєш за невідповідність, будь ласка, покажи хоч щось: інструкцію, план, зауваження, хоч одну живу підставу, окрім твого «”мені не сподобалось”».
Бо інакше це не свобода розсуду, а «свобода самодурства». Але ні. Вони пішли шляхом «роботодавець краще знає, ми не ліземо, ми лише печатку ставимо».
В підсумку маємо один дуже простий і дуже неприємний висновок
Ніхто з офіційних панів у мантіях вголос не скаже, але по факту він такий: Верховний Суд чітко встав на сторону роботодавців і узаконив їхнє право звільняти людей після випробувального строку без нормальних пояснень.
Випробування перетворилися з «перевіримо, чи ви нам підходите за професійними якостями» на «ми вас потримаємо три місяці в підвішеному стані, а потім, якщо нам щось не сподобається, навіть не зобовʼязані пояснювати, що саме».
І от за це саме Верховний Суд тут і треба смажити. Бо це не якась абстрактна «система винна». Це цілком конкретні дядьки й тьотки, які своїм рішенням зробили життя працівників ще більш крихким і залежним від настрою начальства.
Замість того, щоб бодай трохи вирівняти баланс сил.
Тому, коли наступного разу тебе звільняють після випробувального строку з формулюванням «не відповідає посаді» без жодного аргументу, можеш сміливо піднімати келих за здоров’я Верховного Суду.
Ці люди щиро попрацювали, щоб твоє робоче життя було таким веселим і стабільним, як стілець із трьома ніжками на льоді.
